ЗА „HEIMATLAND”: ЗБРОЙНІ ФОРМУВАННЯ НІМЕЦЬКИХ КОЛОНІСТІВ ТА МЕНОНІТІВ ПІВДНЯ УКРАЇНИ (1918–1921 рр.)
Проаналізовано процес з’яви та розвитку збройних формувань німців-колоністів і менонітів Півдня України в роки громадянської війни 1918 – 1921 рр., показано характер і результати їхньої бойової діяльності.
Ключові слова: німці-колоністи, меноніти, загони самооборони, Єгерська стрілецька бригада, особливий німецький батальйон, Сімферопольський кінний дивізіон, перший полк німецьких колоністів.
Проанализирован процесс возникновения и развития вооруженных формирований немцев-колонистов и меннонитов Юга Украины в годы гражданской войны 1918 – 1921 гг., показан характер и результати их боевой деятельности.
Ключевые слова: немцы-колонисты, меннониты, отряды самообороны, Егерская стрелковая бригада, особый немецкий батальон, Симферопольский конный дивизион, первый полк немецких колонистов.
The processes of emergence and development of military formation of German colonists and Mennonites, from the south of Ukraine, in period of Civil War since 1918 till 1921 year, are shows the character and result of their combat activities.
Keywords: German colonists, Mennonites, detachments of self-defense, a special battalion of Germany, cavalry battalion of Simferopol, the first regiment of Germans colonists.
У бурхливий вир жорстоких подій, який заполонив Україну після більшовицького перевороту в жовтні 1917 року, були втягнуті практично всі соціальні верстви і національні групи, що проживали в той час на її території. В тій чи іншій формі вони взяли участь і в збройній боротьбі, яка тривала аж до кінця 1921 року. Серед них і німецькі колоністи та меноніти [1].
На різних етапах цієї боротьби колоністи створили досить значну кількість збройних формувань, результати бойової діяльності яких мали не тільки місцеве, локальне значення, але й у деяких випадках навіть впливали на перебіг громадянської війни в цілому.
На початку ХХ століття Південь України був одним з основних районів проживання німецьких колоністів і менонітів на території Російської імперії. За даними на 1897 рік, у Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях налічувалося 282 737 осіб німецької національності, /7/ до числа яких входили і 53 469 менонітів. Більшість з них мешкала у сільській місцевості в особливих поселеннях-колоніях. Перед 1917 роком у регіоні було більше тисячі таких населених пунктів.
У деяких районах регіону групи колоній утворювали окремі адміністративно-територіальні одиниці – волості. 1917 року таких волостей налічувалося 34. Окрім колоній німці-колоністи та меноніти проживали в численних хуторах-маєтках, заснованих великими землевласниками з їхнього числа. Ці хутори існували практично в кожному повіті регіону.
На початку ХХ століття німці та меноніти посідали провідні позиції в аграрному секторі економіки Південної України. Зокрема, їм належали на Півдні України 2 022 035 десятин орної землі. Якщо взяти до уваги, що до 1914 року на Півдні України всього було близько 75 тис. колоністських господарств, то відповідно на кожне з них припадало в цей час у середньому 28 – 30 десятин землі. Ця цифра значно перевищувала аналогічний показник для українського селянства. В цей період одне селянське господарство в середньому володіло тільки 8,9 десятин надільної землі. Зокрема, у Катеринославській губернії кожен німець мав втричі більше землі, ніж селянин-українець, що там мешкав. Економічна діяльність колоністів не обмежувалася землеробством, а поширювалася і на інші галузі: сільськогосподарське машинобудування, борошномельну промисловість, виробництво цегли та черепиці тощо.
Отже, німці та меноніти належали до найзаможнішого прошарку сільського населення Півдня України. Їхні багаті на матеріальні ресурси поселення були ласою здобиччю для більшості протиборчих військово-політичних угруповань і величезної кількості кримінальних банд в умовах жорстокої громадянської війни. Саме потреба захистити свої поселення від непроханих „гостей” змусила німців і менонітів взятися за зброю.
Перші військові підрозділи, створені колоністами, – це загони самооборони. Питання про потребу організації останніх в німецьких колоніях вперше порушило австро-німецьке командування ще в травні 1918 року. Усвідомлюючи недостатність своїх сил для ефективного підтримання порядку і безпеки на величезних просторах зайнятої ними території України, воно розраховувало спертися на збройну допомогу близьких їм за мовою і культурою німецьких колоністів. Зі свого боку австро-германці гарантували забезпечення майбутніх формувань зброєю та організацію навчання їхнього особового складу.
Однак спочатку ідею створення самооборони неоднозначно сприйняли в самому колоністському середовищі. Активно її підтримали лише представники великих землевласників і підприємців, переважно з числа потерпілих в період більшовицької анархії на початку 1918 року. Більшість же німців-колоністів відреагували на цю пропозицію досить байдуже. І лише в середині літа 1918 року, коли повстанський рух на /8/ Катеринославщині і в Таврії став загрожувати безпосередньо колоніям, процес формування самооборони, нарешті, активізувався.
Але особливо гостра дискусія з цього питання виникла серед мено- нітів, оскільки створення самооборони суперечило одному з основних посту латів їхньої віри – релігійному пацифізму. Для вирішення питання про самооборону менонітам довелося наприкінці червня 1918 року навіть скликати спеціальну конференцію. На ній під тиском представників австро-германців та групи прибічників самооборони на чолі з Б. Унру [2] була прийнята резолюція, що дозволяла вирішити проблему компромісним шляхом: менонітська громада в цілому продовжує дотримуватися непорушності догмату про неозброєність, але кожен меноніт в окремих випадках може особисто приймати рішення про використання зброї для захисту. Отже, ця резолюція дозволила прибрати головний бар’єр для створення самооборони серед менонітів [3].
У колонії австро-германці почали здійснювати поставки зброї і боєприпасів. Так, тільки на Одещині 8 липня 1918 року австрійці передали мешканцям колоній Рорбах – 51, Вормс – 34, Зульц – 28 гвинтівок. На ті гвинтівки, що до цього часу були в колоніях Карлсруе (300) і в Катеріненталі (100) оформлено відповідний дозвіл. У серпні 1918 року німецьке командування передало жителям колонії Страсбург 211 гвинтівок, 77 мисливських рушниць, 8 револьверів та 3 000 набоїв для гвинтівки [4]. У багатьох колоніях німецькі і австрійські військовослужбовці організовували навчання молодих колоністів військовій справі. У Ландауській волості, приміром, усі чоловіки віком від 18-ти до 30-ти років навчалися двома німецькими загонами, кожен з яких складався з одного офіцера, двох фельдфебелів, семи унтер-офіцерів і пятдесяти рядових [5]. Однак такі дії викликали серйозне невдоволення місцевої гетьманської адміністрації, оскільки відразу після свого приходу австро-німецькі війська почали проводити примусове роззброєння українського селянства. Тому відкрите постачання колоністам зброї і часто демонстративне їх військове навчання об’єктивно призводили до посилення антиколоністських настроїв у найширших його верствах. Але, незважаючи на це, до осені 1918 року загони самооборони були створені в більшості німецьких та менонітських поселень.
Водночас багато представників колоністської громадськості досить добре розуміли, що власних сил колоністам після виходу з України військ Четверного союзу, що вже розпочався, для захисту поселень буде недостатньо. У пошуках виходу з ситуації, що склалася, делегація німецьких колоністів Мелітопольського повіту звернулася з проханням до австро-німецького командування дозволити залишитися в Україні 20 тисячам добровольців з числа військовослужбовців цих армій. Добровольцям було обіцяно солідну грошову винагороду і гаран/9/тувалася компенсація за кожного вбитого або померлого солдата у сумі 5 тисяч рублів золотом і за кожного офіцера – 10 тисяч рублів золотом. Австро-німецьке командування погодилося задовольнити це прохання, але за умови згоди на нього керівництва Добровольчої армії, що діяла в цей період перважно на Північному Кавказі. Тому за дорученням делегації німецьких колоністів Мелітопольського повіту, очолюваної лютеранським пастором, колишній депутат Державної Думи В.Е. Фальц-Фейн [6] провів із Севастополя відповідні телеграфні переговори з білогвардійським командуванням. Але пропозицію колоністів в дуже різкій формі відкинув начальник штабу Добровольчої армії генерал І. П. Романовський. Головною причиною такої реакції були антинімецькі погляди більшості командного складу армії, сформовані ще в період жорстокої світової війни. Білогвардійське командування рішуче засуджувало і вважало неприпустимими будь-які контакти з військовиками Австо-Угорщини та Німеччини. Тому, навіть незважаючи на очевидні вигоди, які можна було отримати у разі залучення великої кількості німецьких і австрійських добровольців для боротьби проти більшовизму, воно категорично відкинуло цю пропозицію. Щобільше, колоністів навіть звинуватили у нелояльності і відсутності патріотізму [7]. У той же час керівництво Червоної армії активно використовувало у боротьбі проти своїх ворогів численні загони іноземних інтернаціоналістів, серед яких була і значна кількість тих самих германців і австрійців, з числа колишніх військовополонених.
Хоча ця угода з австро-німецьким командуванням так і не відбулася, є факти, які свідчать про те, що окремі невеликі групи військовослужбовців цих армій таки залишилися в колоніях Півдня України. Так у колонії Ней-Кроненталь поблизу Кривого Рогу з кінця 1918 року напади різних банд успішно відбивав загін, що складався з 22 колишніх солдатів і одного офіцера німецької армії, які залишилися на Україну після її відходу. Лише витративши боєприпаси, цей загін, ймовірно на самому початку 1919 року, залишив колонію і вирушив до Німеччини [8]. Але в цілому ж колоністи могли розраховувати тільки на власні сили.
Після відходу австро-німецьких військ з України колоністи велику увагу приділяли питанням координації дій окремих загонів самооборони в деяких районах їхнього компактного проживання. У низці волостей, зокрема, були сформовані спеціальні штаби, на чолі яких стали спеціально вибрані військові керівники. Найуспішніше ідея спільного захисту була реалізована у Таврії в районі річки Молочної. Тут для спільної боротьби проти повстанців Махна об’єдналися німці-колоністи Пришиба та меноніти Гальбштадта (Молочанськ) і Гнаденфельда (Богданівка). Загони самооборони цих волостей були зведені в три дружини, що у свою чергу складалися з 20 рот (всього близько 2700 осіб). 13 цих рот сфор/10/мували меноніти, а інші 7 – німці. Ротами в більшості своїй командували колишні унтер-офіцери німецької армії: Бішлер, Зонтаг, Мюллер та ін. Ці військовослужбовці, що залишилися жити в колоніях Молочної з особистих мотивів (як правило, одруження з дівчатами-колоністками), стали на захист своєї нової батьківщини. Частину командирів висунули з свого середовища також і самі колоністи. Кожній з дружин була виділена ділянка оборони, створеної на північних кордонах волостей. Протяжність лінії оборони становила близько 50 км.9 Загальне керівництво самообороною здійснював штаб, розміщений в к. Пришиб, у якому важливу роль відігравав колишній лейтенант німецької армії Г. фон Гомейєр [10].
Такі ж імпровізовані укріпрайони з’явилися в цей час і на кордонах німецько-шведської Альтшведендорфської, менонітської Ніколайфельдської волостей і навіть навколо окремих дочірніх поселень [11].
Проте махновці, пройшовши вогнем і мечем поселення менонітської Шенфельдської волості, до кінця грудня 1919 року впритул наблизилися до Молочної. Починаючи з 25 грудня 1918 року вони проводили постійні, але безуспішні атаки на саму північну німецьку колонію Блюменталь, що займала стратегічне положення в лінії оборони колоністів. Блюменталь став своєрідним колоністським Верденом [12].
На початку січня 1919 року на допомогу колоністам прийшли з Криму кілька нечисленних підрозділів Добровольчої армії. У результаті спільних дій натиск махновців вдалося значно послабити. Однак поступово керівництво військовими операціями в районі Молочної перейшло до прибулих з Криму офіцерів Добровольчої армії. Так ротмістр Д.А. Ковалинський13 очолив самооборону пришибців, полковник Малахов [14] взяв на себе керівництво менонітами, а полковник Д.С. Перфільєв [15] став командувати самообороною Молочної в цілому. Ця обставина викликала досить гостру критику деяких представників колоністської громадськості. Вони небезпідставно вважали, що наявність у лавах самооборони білогвардійських офіцерів фактично означає для менонітів порушення нейтралітету під час боротьби між двома основними політичними супротивниками: білими і червоними. А цього вони хотіли уникнути, заявляючи, що їхня вимушена участь у громадянській війні має обмежитися лише захистом від Махна, загони якого вони вважали бандами кримінальних злочинців [16]. Але було вже запізно, оскільки між Н. Махном і прибулими з Росії більшовицькими загонами П. Дибенка укладено угоду про військовий союз для боротьби з контрреволюцією.
9 березня 1919 року махновці і більшовики, об’єднавшись, прорвали фронт оборони колоністів на Молочній. Звістка про це одразу ж паралізувала сили їхнього опору. З позицій почалося масове дезертирство. А в Гальбштадті навіть постав комітет, який, діючи під червоним прапором, спробував узяти владу в свої руки, щоб потім передати її /11/ більшовикам. Два командири рот з числа колишніх військовослужбовців німецької армії, пригнічені тим, що трапилося, застрелилися. Одним з них був Зонтаг [17], який користувався особливою повагою менонітів [18]. Незабаром більшовики і махновці зайняли всю територію Молочанських колоній.
Напередодні катастрофічних подій на Молочній в Криму з санкції Кримського уряду генерала М.А. Сулькевича почалося створення Єгерської стрілецької бригади німців-колоністів. Кримська влада, налякана кривавими репресіями першого періоду більшовизму, гарячково шукала будь-які сили, здатні захистити півострів від нової його навали. Кримські ж татари не виявляли бажання взяти участь в цій боротьбі. Тому, коли до уряду від імені „Союзу кримських німців” з пропозицією створити з місцевих німців військову частину для боротьби з більшовиками звернувся згадуваний вище лейтенант Г. фон Гомейєр, воно палко підтримало цю ідею [19].
Безпосередньо практичною організацією частини зайнялися, окрім Г. фон Гомейєра, також лейтенант запасу австрійської армії Е. Проше [20] і штабс-ротмістр російської армії барон І.М. фон дер Лауніц21, а потім і колишній лейтенант-австрієць Павлик. Чисельність бригади мала бути близько 3 000 осіб. Рядові носили стару форму 51-го піхотного Литовського полку Російської імператорської армії: чорні мундири й білі безкозирки, отримані з його складів, що знаходилися в Сімферополі. Офіційно як стройова частина бригада в оперативному відношенні підпорядковувалася Добровольчій армії, а командиром її призначався генерал-майор А.М. Діденко. Але реальна влада в ній була зосереджена в руках Гомейєра. З метою поповнити бригади особовим складом він почав проводити таємне вербування в добровольчих частинах з великим відсотком військовослужбовців-німців, зокрема в Кримському кінному полку. Сигналом до їхнього переходу стали відступ частин Добровольчої армії з Північної Таврії і початок евакуації Сімферополя. 29 березня 1919 року майже весь рядовий склад 1-го і 2-го ескадронів Кримського полку на чолі з корнетом М. Бартом [22] перейшов до єгерської бригади. Чисельність бригади значно зросла і склала за різними даними від 700 до 900 осіб [23].
Командування бригади заявило, що вона не буде відступати разом з частинами Добровольчої армії на Керченський півострів, а залишиться в Сімферополі для підтримання в ньому порядку до підходу Червоної армії. Слід зазначити, що така позиція відбивала думку більшості представників колоністської громадськості, яка в цей період прагнула уникнути подальшого втягування німців у збройне протистояння між білими і червоними. Керівництво Добровольчої армії спробувало домогтися скасування цього рішення. Її представники в колонії Зібенбрунн (Сім Колодязів) зустрілися з громадським діячем з числа кримських /12/ німців Т. Раппом [24], який, однак, лише підтвердив попереднє рішення бригади залишатися нейтральною [25].
У момент виходу з міста білих частин караули єгерів зайняли телеграф і пошту, а також в’язницю, не давши можливості козакам, що відступали, стратити всіх політичних ув’язнених. Водночас підрозділи єгерів забезпечили охорону дороги, якою рухалися з міста білогвардійці, від нападів місцевих більшовиків. При зустрічі з радянськими військами на північ від Сімферополя 11 квітня 1919 року Г. фон Гомейєр повідомив червоному командуванню, що бригада визнає радянську владу і стає на її захист. Однак начальник Кримської групи радянських військ П. Дибенко наприкінці квітня наказав розформувати бригаду і віддати під суд її керівників. На початку травня рядовий склад частини змушений був скласти зброю. Із залишків бригади червоні створили німецький стрілецький батальйон РСЧА, який ніс гарнізонну службу в Євпаторії до липня 1919 року, коли після відступу більшовиків з Криму передав владу в місті загону білогвардійців, що прибув туди [26].
Свою специфіку мали події в колоніях Одещини. Ще 19 листопада 1918 року тут набули чинності санкціоновані українським представником при командувачі австро-угорським корпусом „Правила організації самооборони в німецьких колоніях”. За цими правилами всі чоловіки-колоністи були зобов’язані нести вартову службу. Загони окремих колоній мусили мати своїх виборних командирів і об’єднуватися у зведені волосні загони на чолі з вибраними поміж собою командирами [27]. У цей час в Одесі під егідою ЦК „Союзу німецьких колоністів Причорномор’я” був сформований колоністський батальйон самооборони, який очолив виходець з німців-колоністів, командир 1-ї артилерійської бригади армії Української Держави генерал-майор А.-Г. Шелль [28]. Політичним керівником при ньому став член ЦК Ф. Вельфле [29]. Однак у цілому процес створення колоністських загонів проходив мляво і неорганізовано. Тому, коли в регіоні раптом з’явилися напіванархічні війська отамана Н. Григор’єва, що перейшов на бік більшовиків, колоністська самооборона повіту виявилася нездатною до консолідованого опору.
Належну відсіч прибульцям спробували в березні 1919 року дати лише загони самооборони двох колоній: Рорбаха і Вормса. Проте після недовгого опору колоністів григор’євці прорвали їхню оборону і піддали колонії повному розгрому. Самооборона сусідів не змогла оперативно надати потрібну допомогу. Командування французьких експедиційних військ, що стояли в цей час під Миколаєвом, взагалі відмовилося підтримати колоністів. Це, безперечно, не сприяло зміцненню довіри колоністів до французів та їхніх союзників. Тому, коли командування нечисленної білогвардійської бригади, що контролювала разом з французами владу в Одесі, захотіло поповнити свої частини колоністами ЦК „Союзу німецьких /13/ колоністів Причорномор’я”, і передусім Ф. Фельфе, відповів відмовою. Свою позицію колоністи офіційно мотивували небажанням втручатися в боротьбу між червоними і білими. Проте батальйон самооборони, що дислокувався в місті, деякий час ніс вартову службу, але напередодні зайняття Одеси червоними його особовий склад поступово розійшовся по домівках [30].
Жорстока політика „воєнного комунізму”, яку почали проводити більшовики в німецьких колоніях відразу після встановлення своєї влади, призвела в кінці липня 1919 року до масового повстання колоністів, головною збройною силою яких стали відроджені загони самооборони. Це стихійне повстання значно дезорганізувало тил оборони більшовицьких військ, що дозволило армії А. Денікіна досить легко опанувати західну частину Херсонської губерніі [31].
Встановлення денікінської влади спочатку вітала основна маса колоністського населення. Йому імпонували гасла білої армії: відновлення права приватної власності, порядку і дисципліни, скликання Установчих зборів тощо. У ряді районів компактного проживання колоністів почалося створення добровольчих частин. З числа таких добровольців, переважно менонітів, в Гальбштадті був сформований особливий німецький батальйон. Значну частину рядового і, частково, унтер-офіцерського складу становили меноніти – активні учасники загонів самооборони, інтелігенти та учні комерційних училищ. Вищий командний склад представляли переважно офіцери колишньої російської імператорської армії. З дозволу головнокомандувача генерала А.І. Денікіна батальйону було присвоєно ім'я видатного менонітського діяча ХIX століття І.Корніса. Його чисельність не перевищувала 300 осіб. Постачання батальйону продовольством, фуражем і тягловою силою взяли на себе колоністські громади Таврії та Криму [32]. Ще один батальйон добровольців був створений в Миколаєві з числа колоністів Ландауської волості. Він мав стати 3-м батальйоном 47-го піхотного Українського полку колишньої імператорської армії, що відроджувався в місті. Крім того, колоністи укомплектували окремі підрозділи різних білогвардійських частин. Так, у Сімферопольському офіцерському полку, одному із кращих підрозділів Добровольчої армії, 7-ма рота повністю складалася з німців-добровольців. Ця рота серед кількох інших підрозділів полку загинула в кривавому бою з махновцями під станцією Перегонівка 26 вересня 1919 року [33].
Слід, однак, зазначити, що чисельність таких добровольців, порівняно з основною масою німецького населення, була не дуже значною. Добровольцями, як правило, ставали офіцери – вихідці з колоністів, активні учасники загонів самооборони, яким доводилося побоюватися за свою долю у разі перемоги Червоної армії, сини великих землевласників і підприємців і, нарешті, деяка частина молоді, схильна в силу свого віку /14/ до військових пригод і романтики. Більшість же колоністів служила в білій армії, вступала до неї, як і інше селянське населення регіону, лише у разі мобілізації. Проте один з білих офіцерів-кавалеристів, характеризуючи поведінку таких мобілізованих, зокрема, з колоній Велика і Мала Орловки (Донбас), у своїх мемуарах зазначав, що вони йшли в армію „дуже охоче і показали себе згодом добрими та надійними солдатами, особливо в пішому строю” [34].
Але невдовзі, зіткнувшись з непривабливими реаліями політики денікінського режиму, колоністи швидко розчарувалися в білому русі. Розгром білих, що настав восени 1920 року, підштовхнув багатьох німців відмовитися від участі в активній боротьбі проти більшовиків. У крайньому разі вони були готові лише до захисту своїх поселень. З цією метою 19 грудня 1919 року створений Одеський загін самооборони під командуванням полковника Г.В. Жданова [35]. Командний склад представляли російські офіцери, а рядовий – німці-колоністи. Загальна чисельність батальйону наближалася до 500 осіб. Постачання обмундируванням і оснащенням здійснювали англійська військова місія і „Союз німецьких колоністів Причорномор’я”. Головним завданням загону було підтримання громадського порядку в Одеському повіті, густо населеному німецькими колоністами. На початку січня 1920 він був розквартирований в к. Ландау, Шпейєр та Розенфельд. В цей час загін зазнав великих втрат внаслідок дезертирства та епідемії тифу. 23 січня 1920 року після прибуття до Одеси особовий склад батальйону налічував два штаб-офіцери, десять обер-офіцерів, одного лікаря і двадцять солдатів. Він влився до Зведеного загону самооборони і в складі білих військ генерала Ф.Е. Бердова здійснив вздовж Дністра зимовий похід на територію, зайняту Польcькою армією, де був інтернований до Кракова. У серпні 1920 року залишки загону, прибулі через Югославію до Криму, були розформовані [36].
Інша доля спіткала особливий німецький батальйон молочанців. Пізньої осені 1919 року під час загального відступу денікінської армії він у складі двох рот разом з кінним взводом кримських німців, що приєднався до нього, вів відчайдушну боротьбу з махновцями у Північній Таврії. Характеризуючи діяльність цих колоністів, білогвардійський капітан О. Оленін у своєму щоденнику відзначив таке: „Прекрасні солдати, надійні і вірні – вони були жорстокі. Полонених вони не брали, а якщо брали, то до штабу загону не доводили ніколи. Колись багаті сільські господарі, нині вщент розорені махновцями, вони їм мстилися свідомо, жорстоко і холодно. Але так само розправлялися з ними махновці” [37].
Наприкінці грудня 1919 року батальйон відступив до Криму, де у складі нечисленних військ генерала Я.О. Слащова його бійці взяли активну участь в успішному відбитті всіх спроб Червоної армії увірватися на /15/ територію півострова. Це дало змогу перевезти з Північного Кавказу до Криму залишки розбитих денікінських військ і почати їх реорганізацію в нову армію вже на чолі з генералом П. М. Врангелем. У цей період на авансцені в Криму знову з’являється вже відомий нам лейтенант Г. фон Гомейєр, який з санкції Слащова починає створювати Управління по формуванню добровольчих частин з оборони Криму. 7 червня 1920 року воно остаточно було легалізоване наказом генерала П.М. Шатилова під назвою Управління формувань з німців-колоністів. Найближчими Г. фон Гомейєра співробітниками стають Е. Проше і Павлик, а також кримський поміщик П.М. Шнейдер [38] та поручник Кольбе [39]. Основним завданням штабу управління стала мобілізація німців-колоністів у Сімферопольському і Євпаторійському повітах. Мобілізованих відправляли в резерв окремого колоністського батальйону, а також у розпорядження інших фронтових частин. Оскільки більшість колоністів до цього часу вже остаточно розчарувалася в перспективах білого руху і під будь-якими приводами ухилялася од військової служби, проти них співробітники Гомейєра застосовували репресії. Так, зокрема, колонії раптом оточували озброєні люди, зганяли чоловіче населення у віці від 18 до 40 років і під загрозою розстрілу з кулемета направляли до Сімферополя, де містився штаб Гомейєра. У господарствах колоністів, які все ж таки змогли сховатися від цієї „мобілізації”, конфісковували робочих коней. Такі методи викликали обурення серед більшості німців-колоністів. Кілька делегацій з колоній, які звернулися до „Союзу кримських німців”, вимагали припинити протиправну діяльність Гомейєра і його співробітників. З цим проханням правління Союзу 11 лю того 1920 року звернулося до Таврійського губернатора, який віддав розпорядження провести з цього питання слідство [40]. Хоча повідомлені Союзом факти і були підтверджені, однак на організаторах „мобілізацій” це жодним чином не позначилося. Щобільше, вони і далі створювали нові колоністські формування.